28 октября ..

.. опинившись у Празі, мені пощастило застати День Незалежності Чехії. Красиве місто, красивий день, красиві люди. Проте особливий статус цього дня я усвідомив лише через пару годин прогулянки. Усе навколо виглядало доволі скромно. Десь засвітилася компанія з офіційними персонами, десь пройшла демонстрація монархістів, але жодних тобі парадів. Немає спеціалізованих радощів для народу і зовсім немає пафосу. Те, що цей день щось означає для місцевого жителя, я так і не вловив, але мене він приємно здивував.

У центрі столиці була організована стилізована композиція, приурочена до Дня Незалежності, стрижнем якої був встановлений посеред площі залізничний вагон початку минулого століття, так звана «теплушка». Навколо теплушки розмістили величезні стенди з фотопортретами столітніх старих, ровесників і свідків тієї епохи. Така собі пам'ять народу про бурхливі події. Художник постарався на славу — портрети притягували увагу колоритними зморшками й шалено красивими очима. Цим старим навіть не сто років, давно пішла друга сотня, тож, природно, що їх одиниці, але саме вони привносили монументальність у суть цього дня. Кожний портрет супроводжувала біографія - хто, звідки, коли народився. Усі вони - громадяни Чехії, усі  - учасники Першої світової війни та склад увесь рядовий, може, хтось капрал, але не вище. Тільки в доброї половини прізвищ було щось близьке на слух та походили вони з знайомих мені територій. Я щиро дивувався, намагаючись знайти пояснення, перечитав кожну біографію. За всім виходило, що більшість з цих людей... українці !!

...

Від Києва до Тернополя трохи більше 300 км, а за часів розквіту Укравтодору — три години польоту автомобілем. Ближче до заходу на посадку в місцевому колориті можна відзначити появу фортифікаційних споруд і навіть замків. Для європейського обивателя їхня кількість і стан можуть слугувати насмішкою над історією, але для місцевих колгоспів це цілком надихаючі артефакти.

За 30 км від Хмельницького знаходиться загадковий Меджибіж. В описі краю стверджується, що цей форпост має чи то турецьке, чи то польське, або козацьке і навіть давньоруське коріння. Якось так, і, судячи з назви... Та судячи з назви, я й сам не можу визначитися.

Обійшовши обласний центр, дорога впиратиметься в Кам'янець-Подільський, і виглядає він уже доволі грандіозно. І якщо в назві містечка підступу немає, то у фортифікаційних спорудах присутні і Турецький міст, і Польська брама, і ще щось російське. Суть у тому, що в цих місцях тривалий час пролягав кордон Галицьких королівств і князівств, Польщі, Османської імперії, Російської імперії, а також Австрійської та Австро-Угорської імперій і навіть імперії СРСР. Ось тільки остання будівництвом фортець не відзначилася, може, тому й відсутня в місцевому фортифікаційному фольклорі вежа Ілліча.

За 100 км на захід від Хмельницького стоїть Тернопіль. У 1815 році Віденський конгрес закріпив Тернопільський округ за Австрією, так от, відтоді й далі на захід проживало понад 4 млн українців, яких у місцевій статистиці іноді визначали разом із русинами, іноді окремо. Через сто років картина радикально не змінилася. Згідно з переписом 1910 року, в Австро-Угорській імперії проживало 50 млн населення, і 10% серед них були українцями. Водночас такої національності, як австрієць, узагалі не існувало, і в тій самій статистиці титульною нацією вважалися німці — таких у 1910 році було 26% від усіх в імперії. Ось і виходить, що на кожного українця припадало 2,5 німця, і були вони «братнім народом» протягом усього століття.

Австрія довго загартовувалася у війнах з османами, коли ті накочувалися облогою на Відень або рубалися з ними в долинах Дунаю. Уперше це сталося 1529 року — Габсбурги, маючи претензії до корони в Угорщині та Іспанії, вступили в боротьбу з османами, що затягнулася на три сотні років. Усі шукали союзників, і тому в ці розбірки дуже швидко були втягнуті народи по сусідству. Тож настільки динамічно мінлива прописка кордону була наслідком цього протистояння.

Запорозьке козацтво свою літопис засновувало на найманому ратному подвигу. Такий собі французький іноземний легіон своєї епохи, і участь Війська Запорозького на боці турецькому або на боці польському, як і братання з москалями, а потім проти всіх за неньку Україну — справа була звичайною.

У 1672 році, «вдало» обравши собі союзника, Кам'янець напряму увійшов до складу Туреччини. Кам'янецький пашалик! Але вже 1684 року його буде повернуто Польщі. У 1795 році ліквідують Польщу і ділять її між Пруссією, Австрією та Росією. Як наслідок — Тернопіль, Станіславів (нині Івано-Франківськ), Лемберг (нині Львів) і Чернівці стають австрійськими містами, що й закріпив Віденський конгрес.

З 1867 року Австрійська імперія трансформувалася в Австро-Угорську. Вона мала передову конституцію, була третьою за чисельністю в Європі й мала серйозну вагу у світовій політиці. Цікаво, що якщо протистояння між Габсбургами та османами призвело до настільки бурхливої імперської активності й зростання, то перший же їхній союз у 1914 році став початком кінця для обох імперій.

Після закінчення Першої світової війни Австро-Угорщина, що розвалилася, породила 17 жовтня 1918 року Угорщину, 28 жовтня утворилася Чехословаччина, 29 жовтня виникла Держава словенців, хорватів і сербів, 3 листопада незалежність проголосила Західно-Українська Народна Республіка, а 6 листопада в Кракові було оголошено про відновлення Польщі. Також у ході розпаду імперії виникли, а потім знову були поховані Тарнобжезька республіка, Гуцульська Республіка, Руська Народна Республіка Лемків, Республіка Команча, Республіка Прекмур'є, Угорська Радянська Республіка, Словацька Радянська Республіка, Республіка Банат, Республіка Фіуме.

Буквально в перший же день цієї війни чеські колоністи, які мешкали в Росії, звернулися до Миколи II із солідарним зобов'язанням стати пліч-о-пліч із російською армією. Микола II й раніше декларував свободу народам Австро-Угорської імперії. Своя ж вважалася природним, природженим і неподільним світом.

Рішення про створення чеських добровольчих військових підрозділів було ухвалено на антиавстрійській маніфестації в Києві, де 28 вересня 1914 року на Софійській площі відбулося урочисте освячення прапора «Чеської дружини».

А що стосується протиборчої сторони, то у збройних силах Австро-Угорщини існували полки, створені за національно-територіальною ознакою. Досить швидко обидві сторони поповнилися військовополоненими, а на бік російських військ переходили цілі чеські полки. Створені в лавах російських військ військові підрозділи з числа російських чехів і чехів-військовополонених успішно проявили себе, навіть відзначилися проривом фронту.

У 1916 році в Парижі утворився Чехословацький національний комітет, і з цього моменту з військовополонених у Росії почав формуватися Чехословацький корпус, який було віддано під командування французького Генерального штабу. Корпус готувався до відправлення на Західний фронт до Франції через Владивосток.

Дорогою до Владивостока це бойове формування застала революція в Росії. Майбутній перший президент Чехословаччини Томаш Масарик із 1917 року брав участь у переформатуванні Чехословацького корпусу в Чехословацький легіон під цілі й завдання майбутньої незалежної Чехословаччини і на цьому етапі зберігав нейтралітет щодо нової влади.

Проте питання з передислокацією корпусу на Західний фронт через Владивосток усіляко затягувалося під впливом німецького командування на більшовиків. Із Правобережної України, у зв'язку з окупацією Німеччиною, були виведені всі чехословацькі частини, і на той момент чисельність чехословацьких легіонерів перевищувала 50 000 солдатів і офіцерів.

Розтягнулися вони з усім своїм добром уздовж Транссибірської залізничної магістралі на 7 тисяч кілометрів. Легіон був єдиним боєздатним військом на просторах Росії, і влада його побоювалася, намагаючись за зручної нагоди знайти привід роззброїти. Привід знайшовся на одній зі станцій у міжусобній розбірці чехів з угорцями — як-не-як братні народи однієї держави.

У відповідь на вимогу роззброїтися легіонери повстали й взяли під свій контроль усю магістраль! З чого, власне, й ознаменувався початок Громадянської війни.

На територіях, взятих під контроль, миттєво з'явилися різні антибільшовицькі уряди й республіки. Корпус формально підпорядковувався французькому командуванню, був пов'язаний союзницькими зобов'язаннями Антанти, а тому активно співпрацював на боці всіх цих утворень, насамперед з армією адмірала Колчака. Але залізницю не віддавав ні білим, ні червоним.

У підсумку й Колчака здав противнику, чим ославив себе навіки. Хоча слід зазначити, що у випадку з видачею адмірала іркутському есерівсько-меншовицькому «Політцентру» вони виконували наказ французького командування.

Але насамперед важливим було те, що Чехословацький легіон став локомотивом революційних процесів у самій Чехії. Солдати, які постійно прибували до Праги з Росії, миттєво вливались у вир подій і ставали головними учасниками місцевих подій.

Саме вони стали збройною рушійною силою, що оголосила 28 жовтня 1918 року про незалежність.

Томаш Масарик, Ян Сировий, Станіслав Чечек, Людвіг Крейчі та Радола Гайда, письменники Рудольф Медек і Ярослав Кратохвіл, майбутній президент Чехословаччини, тоді підпоручик, Людвіг Свобода — усі вони пройшли через Чехословацькі дружини, корпус і легіон у Росії.

Ось і стала теплушка символом цієї незалежності.

Де в цій історії українці? Це нескладно.

Чехословацькі полки в австро-угорській армії були, а ось українських чи русинських — ні, але призивали всіх. Існувало 19 угорських, 16 німецьких, 15 чеських, 9 польських, 9 сербо-хорватських, 7 румунських, 4 словацьких і 2 словенських полки, де 50% і більше складу кожного становили представники означеної народності.

Але це означає, що 50% і трохи менше становили інші народності.

Українцям і русинам дорога стелилася насамперед до полків чеських і словацьких. Загалом тому, що чесько-угорські або польсько-українські полки співіснувати могли важко. Конфлікти між цими групами тягнулися з пилу віків, і імперії не вдалося їх примирити навіть у мирні часи, тож до полків зі слов'янським забарвленням українці потрапляли передусім до чехів і словаків.

Згідно з переписом населення 1910 року, в Австро-Угорщині кожен десятий був українцем, чехів і словаків — 16%, і можна очікувати, що рядовий склад чеських підрозділів на боці обох імперій був сформований із досить вагомою часткою присутності українців.

Кого зараз першими призивають? Провінція зазвичай іде першою. Сільський хлопець — до армії, міський — до інституту. Так відбувається в усі часи і не лише в нас. Та й бойові дії відбувалися на територіях українських земель, що накладало вагомий відбиток.

Водночас, по інший бік лінії фронту, у Києві було не лише освячено прапор першої «Чеської дружини», а й тривалий час формувалися всі чеські добровольчі військові підрозділи. Передусім за рахунок військовополонених із табору в Дарниці.

У квітні 1917 року в Києві провели представницький з'їзд чехословацьких організацій, де від імені народу оголосили війну Австро-Угорщині. Легендарний Масарик виступав на мітингах у Києві, Борисполі та Полонному, куди поряд із чехами та словаками приходило багато українців із Галичини.

Волею випадку ці українці ставали учасниками, і ці сільські, провінційні хлопці, навоювавшись у Росії, опинилися в центрі подій у Празі, ще просто не встигнувши дістатися у своїй навколосвітній подорожі додому.

Серед столітніх старих ми рідко побачимо міського сноба, і, ймовірно, провінційний мешканець, душею й тілом зрісся з природою, тим більше з природою Бескидських Карпат, має шансів побільше. Така була доля — повернутися у свої душевні провінційні місця й стати останнім із могікан епохи становлення іншої нації.

Звісно, це випадок, і мало хто з чехів, проходячи повз фотографії, що уособлюють їхню власну незалежність, звертав увагу на цей дисбаланс. Їм було комфортно, вони всі свої, і, чесно кажучи, мене вся ця історія захопила лише тому, що здалася просто симпатичною через цих столітніх старих, які додали мені здивування і трохи любові вже й до своєї України.

Сподіваюся, і вам так само.

Garbo Bakher